Дисертації на здобуття ступеня доктора філософії (кандидата наук)
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Нові надходження
- ДокументВзаємодія слідчого та дізнавача із прокурором під час досудового розслідування(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2026) Когут І.А.Дисертаційне дослідження має на меті отримання науково обґрунтованих результатів у вигляді висновків щодо взаємодії слідчого та дізнавача з прокурором під час досудового розслідування, обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення норм чинного кримінального процесуального законодавства, а також розроблення рекомендацій для їх впровадження у практичну діяльність з метою ефективного виконання завдань досудового розслідування та кримінального провадження загалом. Визначено що поняття «взаємодія» у контексті кримінального провадження є ключовим для розуміння ефективної діяльності суб’єктів сторони обвинувачення, зокрема слідчого, дізнавача та прокурора. Дослідження взаємодії цих суб’єктів зосереджено на їхній узгодженій діяльності під час досудового розслідування, що ґрунтується на кримінально-процесуальному законодавстві України. Взаємодія розглядається як погоджена діяльність, спрямована на досягнення спільної мети – забезпечення законності, збирання доказів та виконання процесуальних дій. Встановлено, що законність взаємодії, можливість взаємодії виключно в межах кримінально-процесуальних правовідносин, визначене коло суб’єктів взаємодії, наявність часових меж взаємодії, погодження дій суб’єктів взаємодії, наявність спільної мети взаємодії, відповідність взаємодії загальним засадам кримінального провадження, здійснення взаємодії у визначених формах, те, що диференційовані механізми взаємодії випливають з норм кримінально-процесуального законодавства є основними ознаками такої взаємодії. Зазначено, що взаємодія не лише сприяє ефективному розслідуванню, але й забезпечує дотримання прав і свобод учасників провадження. Відсутність чіткого нормативного закріплення поняття «взаємодія» в КПК України компенсується теоретичними напрацюваннями. Запропоновано доповнити КПК України положеннями про взаємодію як одну із засад кримінального провадження. У роботі проведено порівняльно-правовий аналіз взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора на стадії досудового розслідування за кримінально-процесуальним законодавством країн ЄС, що сприяє вдосконаленню законодавства України в контексті євроінтеграції. Дослідження порівнює європейські норми з Кримінальним процесуальним кодексом України, виявляючи їхні переваги, недоліки та перспективи гармонізації. Аналіз законодавства країн ЄС виявив три моделі взаємодії: 1) прокурор самостійно проводить розслідування в окремих випадках; 2) прокурор здійснює процесуальне керівництво розслідуванням, яке проводять органи досудового розслідування; 3) органи досудового розслідування проводять розслідування автономно під наглядом прокурора. Найпоширенішою є друга модель. У контексті розгляду історичного досвіду взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора у кримінальному провадженні показано еволюцію їхніх ролей. У Київській Русі розслідування проводила община без спеціалізованих органів. Судова реформа 1864 року в Російській імперії розмежувала функції слідчого та прокурора. Після здобуття незалежності України КПК 2012 року посилив роль прокурора як процесуального керівника, обмеживши самостійність слідчого, що викликало дискусії щодо балансу повноважень. Запропоновано періодизацію розвитку взаємодії між слідчим та дізнавачем з прокурором: 1) період громадських розслідувань (ХІ-ХVI ст.ст.) – розслідування здійснювалися громадою або місцевою владою за відсутності спеціалізованих органів; 2) виникнення спеціалізованих ролей (ХVI-XIX ст.ст.) – з’явилися перші окремі функції, як-от військовий осавул у Запорізькій Січі та судовий слідчий у Російській імперії, а також почала формуватися роль прокурора; 3) централізований контроль та нагляд (XIX-XX ст.ст.) – роль прокурора розширилася до нагляду за розслідуваннями, а слідчі органи стали більш централізованими; 4) радянський період (1917-1991) – прокуратура домінувала як у розслідуванні, так і в нагляді, інтегруючи в собі слідчі функції; 5) пострадянський період (1991-2012) – поступове відокремлення слідства від прокуратури; Конституція України 1996 року передбачає передачу функції досудового розслідування від прокуратури іншим органам; прокурор зберігає широкі наглядові повноваження; взаємодія залишається ієрархічною, проте з’являються елементи процесуальної самостійності слідчого; 6) сучасний період (2012–по теперішній час) – прийняття КПК України 2012 року; запроваджено інститут процесуального керівництва досудовим розслідуванням; активно впроваджуються цифрові інструменти взаємодії (ЄРДР, «іКейс» тощо); триває дискусія про оптимальне співвідношення «процесуального керівництва» та «нагляду». У роботі визначено та деталізовано перешкоди, що ускладнюють взаємодію слідчого, дізнавача та прокурора під час досудового розслідування: 1) прогалини в нормативно-правовому регулюванні, зокрема неуніфікована термінологія та суперечності між законодавчими актами; 2) психологічні чинники: розбіжності у сприйнятті ролей, слабка комунікація, вплив внутрішніх переконань; 3) організаційні проблеми: перевантаженість прокурорів (до 190 проваджень на одного у 2022 році), брак досвіду, обмежені можливості навчання та неефективний обмін інформацією; 4) недостатність доктринального обґрунтування вдосконалення взаємодії. Розглянуто, що науковці виділяють процесуальну та організаційну форми взаємодії, де процесуальна форма чітко регламентується КПК України, а організаційна – відомчими актами. Обґрунтовано необхідність використання поняття «організаційно-правова форма» для позначення організаційної форми взаємодії. Процесуальна форма взаємодії базується на положеннях КПК України, охоплює надання прокурором доручень і вказівок, погодження прокурором клопотань, погодження та затвердження процесуальних документів, скасування незаконних постанов слідчого чи дізнавача. Ці механізми забезпечують узгодженість дій, законність та оперативність розслідування. Організаційно-правова форма взаємодії базується на положеннях здебільшого відомчих нормативно-правових актів. Ця форма інтегрує процесуальні норми з організаційними заходами, забезпечуючи чіткий розподіл обов’язків, оперативний обмін інформацією та спільне планування дій. Пропонується розробити наказ Офісу Генерального прокурора «Про організацію взаємодії слідчих і дізнавачів із прокурорами під час досудового розслідування», який включатиме: 1) визначення мети, принципів і механізмів взаємодії; 2) регламентацію спільного планування, обміну інформацією та координації, включаючи особливості воєнного стану; 3) положення про підвищення кваліфікації через спільні тренінги; 4) механізми контролю за виконанням; 5) стандарти взаємодії як додаток. Цей документ сприятиме уніфікації підходів, підвищенню ефективності розслідування та адаптації до сучасних викликів, забезпечуючи законність і результативність кримінального провадження. Встановлено, що ефективність досудового розслідування залежить від злагодженої взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора, однак протиправні рішення, дії чи бездіяльність цих суб’єктів можуть ускладнити або унеможливити досягнення цілей кримінального провадження. Визначено критерії, за якими можна відмежувати правопорушення, вчинені під час взаємодії, від правопорушень, вчинених не під час взаємодії, до яких можна віднести такі критерії: процесуальної залежності діяння; безпосереднього причинно-наслідкового зв’язку між діяннями суб’єктів; спрямованості суб’єктивної сторони на відносини взаємодії. Юридична відповідальність реалізується через кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та цивільно-правову відповідальність (за моральну чи майнову шкоду). Кримінально-процесуальна відповідальність, попри свою правовідновлювальну спрямованість, є недостатньо врегульованою в КПК України, що створює ризик довільного тлумачення норм. Заходи, такі як скасування незаконних рішень чи відсторонення слідчого, не завжди мають превентивний ефект. Аналіз статистичних даних свідчить про значну кількість скарг на дії чи бездіяльність слідчих і прокурорів, що підтверджує актуальність проблеми. Розглянувши юридичну відповідальність слідчого та дізнавача, констатовано, що кримінальна відповідальність, як найсуворіший вид, застосовується за умисні порушення, але її використання обмежене принципом ultima ratio, який вимагає вичерпання менш суворих санкцій. Раніше передбачалася кримінальна відповідальність за невиконання вказівок прокурора, але її виключення через низьке застосування та критику за нечіткість і надмірний вплив прокурора було виправданим. Адміністративна відповідальність за ст. 1858 КУпАП має потенціал для регулювання невиконання вказівок прокурора, але судова практика демонструє неоднозначне трактування понять «законна вимога» та «письмова вказівка». Для вирішення цієї проблеми пропонується доповнити ст. 1858 КУпАП частиною третьою, яка встановить відповідальність слідчого та дізнавача за невиконання письмових вказівок прокурора. Дисциплінарна відповідальність обмежена службовою підлеглістю та недостатньою незалежністю дисциплінарних комісій, що знижує її ефективність у контексті взаємодії з прокурором. Кримінально-процесуальна відповідальність (скасування рішень, відсторонення від розслідування) має правовідновлювальний характер, але не завжди створює превентивний ефект через відсутність значних санкцій. Цивільно-правова відповідальність застосовується за завдання моральної чи майнової шкоди, однак її використання як інструменту може бути ускладеним. Для підвищення ефективності пропонується внести зміни до ст. 40 та 401 КПК України, чітко визначивши відповідальність за порушення під час взаємодії з прокурором. Визначено, що прокурор, як процесуальний керівник, впливає на результати розслідування, тому його дії чи бездіяльність, такі як несвоєчасне погодження клопотань, ненадання письмових вказівок чи необґрунтована відмова у затвердженні підозр, можуть призводити до порушень прав учасників і затягування провадження. Юридична відповідальність прокурора охоплює кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову та кримінально-процесуальну форми. Кримінальна відповідальність (наприклад, ст. 367 КК України «Службова недбалість») застосовується за умисні або необережні дії, що завдали істотної шкоди, але ускладнена суб’єктивністю оцінки моральної шкоди. Адміністративна відповідальність не передбачає спеціального складу адміністративного правопорушення, вчиненого під час взаємодії. Дисциплінарна відповідальність є найпоширенішою і застосовується за невиконання службових обов’язків, зокрема неефективне процесуальне керівництво, як підтверджують рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів. Цивільно-правова відповідальність настає за завдання моральної чи майнової шкоди, але її застосування ускладнене необхідністю доведення шкоди та причинного зв’язку. Кримінально-процесуальна відповідальність включає заміну прокурора або скасування його рішень, але ці заходи мають переважно правовідновлювальний характер і не завжди тягнуть негативні наслідки для прокурора.
- ДокументЦивільно-правовий статус споживача у контексті адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу(2011-07-06) Черняк О.Ю.Дисертація присвячена дослідженню цивільно-правового статусу споживача в контексті адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У роботі розглянуто особливості формування цивільно-правового статусу споживача за законодавством України та ЄС, а також особливості адаптації законодавства України щодо захисту прав споживачів до acquis communautaire. Досліджено поняття та структуру цивільно-правового статусу споживача. Сформульоване авторське визначення споживача як учасника цивільних правовідносин. Проаналізовані елементи цивільно-правового статусу споживача в контексті адаптації цивільного законодавства України до законодавства ЄС, зокрема, правосуб’єктність, а також права та обов’язки. На основі проведеного дослідження зроблені наукові висновки та пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів.
- ДокументЗахист права власності юридичних осіб в практиці Європейського суду з прав людини(2021-09-04) Іваницький А.М.Іваницький А.М. Захист права власності юридичних осіб в практиці Європейського суду з прав людини. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. – Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова Хмельницької обласної ради, Хмельницький, 2021. Дисертація є комплексним науковим дослідженням цивільно–правового регулювання захисту права власності юридичних осіб через призму практики Європейського суду з прав людини, під час якого виокремлено та встановлено особливості, що характеризують такий захист, а також розроблено та сформульовано пропозицій щодо удосконалення національного цивільного законодавства України з метою підвищення ефективності захисту права власності юридичних осіб на національному рівні. За результатами дисертаційного дослідження виокремлено конкретні ознаки неурядової організації, яким має відповідати юридична особа, яка звертається за захистом своїх цивільних прав до Європейського суду з прав людини, а саме: завдання та мета створення не повинні бути пов’язані з державним, публічним управлінням, вказаною юридичною особою не здійснюються функції державної влади, державного управління, публічного управління або їхньої частини, залежно від порядку створення це має бути юридична особа приватного права. Удосконалено наукову ідею щодо необхідності приведення у відповідність та автентичності перекладу статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на українську мову та уточнення заголовку статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як «Захист права власності» в офіційному перекладі на українську мову. Запропоновано авторську додаткову ознаку концепції «майна» – ефективність користування такого майна, проте яка виникає лише щодо майна юридичної особи. Така ознака пояснюється тим, що саме вказані суб’єкти використовують майно з необхідним рівнем забезпечення для досягнення певного необхідного та бажаного результату, прогнозованого ефекту, результативного процесу, проєкту та, відповідно, за умови відсутності вказаного явища зазнають певних негативних наслідків на у вигляді зменшення обсягу діяльності або навіть припинення своєї діяльності. Запропоновано авторську класифікацію форм захисту права власності юридичних осіб залежно від ієрархії юрисдикцій, а саме: виділено національну й міжнародну форму захисту, до останньої якої було віднесено захист, який здійснюються міжнародними установами, організаціями, членом яких є Україна, або безпосередньо, або через відповідні судові установи, в тому числі, Європейським судом з прав людини та окремо виділено щодо останнього специфічні ознаки як форми захисту права власності юридичних осіб: наднаціональність, найвища та остаточна юридична сила рішення, субсидіарність. У дослідженні набуло подальшого розвитку класифікація способів захисту цивільних прав Європейським судом з прав людини та запропоновано такі критерії класифікації: за суб’єктним складом заявників (особи, неурядові організації, зокрема юридичні особи, або групи осіб); за характером цивільних прав, що захищаються (майнові, немайнові права або майнові та немайнові права); залежно від характеру негативного впливу на цивільне право (правопорушення, протиправні дії держави, інших суб’єктів які не визнаються суб’єктами злочину чи адміністративного правопорушення). Сформульована позиція, що здійснення юридичною особою права власності як окремого цивільного права та здійснення юридичною особою свого суб’єктивного цивільного права є рівнозначними за змістом та насиченням, адже в результаті такого здійснення потреба юридичної особи у матеріальних благах задовольняються через можливості, які виявляються саме під час здійснення такого суб’єктивного права власності, тобто, таке здійснення юридичною особою свого суб’єктивного права власності виражається як квінтесенція самого права власності. У дисертаційні роботі доведено тотожність понять «обмеження права власності юридичних осіб» та «обмеження здійснення права власності юридичних осіб», зважаючи на те, що вони характеризують певні активні дії, поведінку через запровадження певних дозволів, заборон, обмежень, які фактично ускладнюють здійснення юридичною особою свого суб’єктивного права власності, внаслідок звуження змісту та/або обсягу суб’єктивного права власності такої юридичної особи. Зроблено висновок про те, що втручанням держави у право власності юридичних осіб в контексті практики Європейського суду з прав людини є поведінка, яка характеризується активними діями із звуження змісту та/або обсягу суб’єктивного права власності юридичної особи, та, як наслідок, обмеження здійснення права власності нею, що має відповідати межам правомірності такого втручання. Обґрунтовано позицію щодо відповідності дій держави під час втручання у право власності юридичної особи межам правомірного втручання, зокрема, виокремлено та встановлено такі основні вимоги: законність, врахування інтересу суспільства та дотримання справедливої рівноваги. Розкрито змістове насичення вимоги «законності», яка ставиться до меж правомірного втручання держави у право власності юридичних осіб, яка має відповідати таким критеріям: доступності, чіткості та передбачуваності наслідків його застосування, а також закону, який знаходиться в основі такої вимоги, має відповідати принципу верховенства права. Під час дослідження дістало подальшого розвитку наукова думка щодо неможливості формування конкретних та чітких критеріїв, які Європейський суд з прав людини бере до уваги під час здійснення оцінки та співвідношення приватного та суспільного інтересу в аспекті врахування «інтересу суспільства». Така вимога ставиться Європейським судом з прав людини до меж правомірного втручання у право власності юридичних осіб, зважаючи на те, що в кожному конкретному випадку беруться до уваги усі істотні та індивідуальні обставини фабули справи. Тому для Європейського суду з прав людини важливим є дослідження та врахування «інтересу суспільства» щоразу у межах нової справи. Встановлено розуміння правової природи практики Європейського суду з прав людини як усталеної судової практики або прецеденту романо–германської правової системи, адже Європейський суд з прав людини фактично здійснює динамічну правозастосовну та правоінтерпретаційну діяльність щодо положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в умовах сьогодення та з метою забезпечення однієї із цілей прийняття вказаного міжнародного договору – ефективний захист прав власності юридичної особи. З’ясовано, що національна судова система та практика найвищих національних судових інстанції, в особі Верховного Суду, у сфері захисту прав власності юридичних осіб рухається в напрямку ототожнення своєї практики як квазі–прецедентної, що характерно для практики Європейського суду з прав людини та, відповідно, Верховний Суд здійснює формування власної єдиної правозастосовчої практики щодо таких категорій спорів, що, сприяє розвитку національної судової системи у напрямку проєвропейських стандартів, принципів та цінностей. Запропоновано наукову позицію, що практика Європейського суду з прав людини має застосовуватись національними судами під час здійснення судочинства у справах щодо захисту прав власності юридичних осіб як невід’ємний елемент національного цивільного законодавства, шляхом звернення до змісту статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, правової позиції Європейського суду з прав людини щодо змісту статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та одночасного здійснення самостійного тлумачення норм статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тим самим створюючи власне праворозуміння положення статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та розвиваючи національну судову практику.
- ДокументАксіологічні засади сучасної університетської освіти: правові підходи(ХУУП імені Ледніда Юзькова, 2019-12-13) Кучеренко Н.В.
- ДокументФілософсько-правові детермінанти ціннісного універсуму особистості військовослужбовця(ХУУП імені Леоніда Юзькова, 2019-05-30) Курись В.З.